Світлана Богдан: Два життя Леоніда Кисельова

Леонід КисельовТільки двічі живемо.
Раз – у світі білім-білім.
Тож сумуємо і квилим,
Як до іншого йдемо.
А тоді ще в другий раз.
В світі чорнім – аж червонім.
Чорнозем ламає скроні.
І трава росте крізь нас.

Це рядки київського поета Леоніда Кисельова, якому доля відвела дуже короткий термін життя – тільки 22 роки. Він народився 21 вересня 1946 р., а помер від лейкемії в ніч з 18 на 19 жовтня 1968 р. Проте Леонід Кисельов устиг двічі відбутися як поет – у мові російській і в мові українській, а отже, за недовгий час свого реального земного шляху прожив аж два бурхливі й насичені життя у світі поетичному.

Він починав як російський автор, адже походив з російськомовної київської письменницької родини, в якій, проте, глибоко шанувалося все українське й існував культ Т.Шевченка. Саме в цій частині своєї творчості Леонід Кисельов постає найбільш «київським», «міським» поетом (показовими є такі невеличкі шедеври, як «Подол – плохое место для собак…» і «Дарница вскрикнет испуганной птицей…»). Не всі надруковані тексти Кисельова мають однаково високу художню вартість: у деяких з них є дещиця юнацького, наївно-романтичного. Але це стосується дитячих творів, а свіжість і неординарність поетичного бачення часто вражає, навіть у підліткових віршах (поезії «Яблоню, что растет на улице…», «На заборе висит афиша…», «Осенний вечер. Я выключил свет…»).

Поезія Леоніда Кисельова, крім ліричного і філософського струменів, позначена також соціальним звучанням: сміливість і безапеляційність окремих його рядків наводить на думку, що якби доля склалася інакше й автор прожив би довше, він не уникнув би найпильнішої уваги з боку органів влади. Недарма на вірш 16-річного хлопця «Цари», спрямованого проти культу російських монархів, відгукнувся розгніваною статтею у «Літературній Росії» за 17 травня 1963 року академік (!) Д. Благой, який стверджував, що «автор… виступає проти однієї зі стійких традицій передової російської суспільної думки».

Справді, за передовою російською суспільною думкою поет геть не встигав, що усвідомлював і сам: «Что-то стал я выпадать / Из игры по вашим правилам». Несподівано сталося: «Огляделся я – и вдруг / Вижу – нету основания». Ще 1963 року прийшло усвідомлення:

Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете – только песня
На украинском языке.

Леонід Кисельов. Вибране до 60-річчя.Перехід на українську мову письма з таким світорозумінням був неминучим – і відбувся в останній рік життя Кисельова. Тоді ж почалося його друге поетичне життя, вибудувався цілком новий мовосвіт поета (адже інша мова означала прилучення до інших ментальних матриць, до інакшого Космо-Психо-Логосу, за Г. Гачевим).

Інтонації стали спокійнішими, сприйняття світу – врівноваженішим. Замість «Пеленает синий бред / Синий сон и белый страх…» читаємо: «Ти по липню вибіжиш у серпень, / Мов по линві, бгаючи мій страх…». Замість «Любовь безнадежна, и жизнь невозможна, / И рушатся своды миров» – «Завтра буде світ такий, як завше – / Білий, жовтий, трохи вороний…». Якщо в російській творчості сучасність було осмислено так: «Проклятый век. Поэты в нем ютятся, / Как моль в пронафталиненном шкафу», то в українській бачимо несподівано протилежний ракурс: «На терезах дерев всі чесноти космічного віку, / Всі принади невгавного руху вперед, / А поети – як вихор, поети – як вітер, як вітер…». В українськомовних текстах посильнішав фольклорний струмінь («Селянська пісня», «Цигарочка»). На жаль, урбаністична складова поетового письма якось відійшла на другий план – можливо, він просто не встиг розробити її в цій мові.

Чимало дослідників творчості Кисельова розглядали його перехід на українську як «акт етичний, громадсько вмотивований і спрямований проти загрозливих симптомів збайдужіння великого прошарку української інтелігенції, а тим самим загалу населення до української ситуації» (Ярослав Розумний). Очевидно, це так. Свідомий вибір української мови у дорослому віці (а не засвоєння її «з колиски») є взагалі типовим шляхом для частини київської інтелігенції, і не лише в 60-х роках, а й нині.

Проте, як видається, цей «громадськи вмотивований» вибір мови Леонідом Кисельовим, спричинений його національним самоусвідомленням, вплинув також на рівень особистісного світосприйняття поета, адже мова є втіленням ментальності народу, а якщо вірити дослідникам російського й українського менталітету (Д. Ліхачов, М. Бердяєв, А. Тихолаз, О.Кульчицький, С. Кримський), українська картина світу є гармонійнішою за російську, більше орієнтованою на поціновування теперішнього моменту життя, а не на пошук недосяжного ідеалу. Таке світорозуміння допомогло поетові, який уже знав про свою невиліковну хворобу, нарешті подолати найбільший з людських страхів – страх смерті, присутній у російських віршах: «… Боюсь смерти и боюсь стали…».

Кардинально іншим є ставлення до цієї одвічної проблеми людства, висловлене в поезії «Осінь»:

Така золота, що нема зупину.
Така буйна – нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть,
Вчуся ставленню до життя.

Леонід Кисельов тільки починався як поет, адже 22 роки – надто мало для повноцінної творчої реалізації. Проте він устиг зробити достатньо, аби залишитися в історії української літератури, хоча власне українських віршів у нього тільки близько сорока. На щастя, талант не вимірюється кількістю написаного. Про що свідчать чотири посмертні збірки поезій: «Стихи. Вірші» (1970), «Последняя песня. Остання пісня» (1979), «Тільки двічі живемо» (1991), «…Все на свете – только песня на украинском языке» (2006). А про себе Леонід Кисельов найкраще сказав сам:

Рано ще, рано.
Ще і мати не вставали
І до мене не гукали:
Вставай, сину!
Ще і батько не вставали
І до мене не гукали:
Ходім, хлопче!
Рано ще, рано…

Джерело: ЛітАкцент

Псалми Давидові

Тарас ШЕВЧЕНКО
Псалми Давидові

1

Блаженний муж на лукаву
Не вступає раду,
І не стане на путь злого,
І з лютим не сяде.
А в законі Господньому
Серце його й воля
Навчається; і стане він —
Як на добрім полі
Над водою посаджене
Древо зеленіє,
Плодом вкрите. Так і муж той
В добрі своїм спіє.
А лукавих, нечестивих
І слід пропадає,—
Як той попіл, над землею
Вітер розмахає,
І не встануть з праведними
Злії з домовини.
Діла добрих обновляться,
Діла злих загинуть.

12

Чи ти мене, Боже милий,
Навік забуваєш,
Одвертаєш лице своє,
Мене покидаєш?
Доки буду мучить душу
І серцем боліти?
Доки буде ворог лютий
На мене дивитись
І сміятись! Спаси мене,
Спаси мою душу,
Да не скаже хитрий ворог:
«Я його подужав».
І всі злії посміються,
Як упаду в руки,
В руки вражі. Спаси мене
Од лютої муки,
Спаси мене,— помолюся
І воспою знову
Твої блага чистим серцем,
Псалмом тихим, новим.

43

Боже, нашими ушима
Чули твою славу,
І діди нам розказують
Про давні кроваві
Тії літа; як рукою
Твердою своєю
Розв'язав ти наші руки
І покрив землею
Трупи ворогів. І силу
Твою восхвалили
Твої люде, і в покої,
В добрі одпочили,
Славя Господа!.. А нині
Покрив єси знову
Срамотою свої люде,
І вороги нові
Розкрадають, як овець, нас
І жеруть! Без плати
І без ціни оддав єси
Ворогам проклятим;
Покинув нас на сміх людям,
В наругу сусідам,
Покинув нас, яко в притчу
Нерозумним людям.
І кивають, сміючися,
На нас головами;
І всякий день перед нами —
Стид наш перед нами.
Окрадені, замучені,
В путах умираєм,
Чужим богам не молимось,
А тебе благаєм:
«Поможи нам, ізбави нас
Вражої наруги.
Поборов ти першу силу,
Побори ж і другу,
Ще лютішу!.. Встань же, Боже,
Вскую будеш спати,
Од сліз наших одвертатись,
Скорби забувати!
Смирилася душа наша,
Жить тяжко в оковах!
Встань же, Боже, поможи нам
Встать на ката знову».

52

Пребезумний в серці скаже,
Що Бога немає,
В беззаконії мерзіє,
Не творить благая.
А Бог дивиться, чи є ще
Взискающий Бога?
Нема добро творящого,
Нема ні одного!
Коли вони, неситії,
Гріхами дознають?
Їдять люде замість хліба,
Бога не згадають,
Там бояться, лякаються,
Де страху й не буде.
Так самі себе бояться
Лукавії люде.
Хто ж пошле нам спасеніє,
Верне добру долю?
Колись Бог нам верне волю,
Розіб'є неволю.
Восхвалимо тебе, Боже,
Хваленієм всяким;
Возрадується Ізраїль
І святий Іаков.

53

Боже, спаси, суди мене
Ти по своїй волі.
Молюсь: Господи, внуши їм
Уст моїх глаголи,
Бо на душу мою встали
Сильнії чужії,
Не зрять Бога над собою,
Не знають, що діють.
А Бог мені помагає,
Мене заступає
І їм правдою своєю
Вертає їх злая.
Помолюся Господеві
Серцем одиноким
І на злих моїх погляну
Незлим моїм оком.

81

Між царями й судіями
На раді великій
Став земних владик судити
Небесний владика:
«Доколі будете стяжати
І кров невинну розливать
Людей убогих? а багатим
Судом лукавим помагать?
Вдові убогій поможіте,
Не осудіте сироти
І виведіть із тісноти
На волю тихих, заступіте
Од рук неситих». Не хотять
Познать, розбити тьму неволі,—
І всує Господа глаголи,
І всує трепетна земля.
Царі, раби — однакові
Сини перед Богом;
І ви вмрете, як і князь ваш,
І ваш раб убогий.
Встань же, Боже, суди землю
І судей лукавих.
На всім світі твоя правда,
І воля, і слава.

93

Господь Бог лихих карає —
Душа моя знає.
Встань же, Боже,— твою славу
Гордий зневажає.
Вознесися над землею
Високо, високо,
Закрий славою своєю
Сліпе, горде око.
Доки, Господи, лукаві
Хваляться, доколі
Неправдою? Твої люде
Во тьму і в неволю
Закували... добро твоє
Кров'ю потопили,
Зарізали прохожого,
Вдову задавили
І сказали: «Не зрить Господь,
Ніже теє знає».
Умудрітеся, немудрі:
Хто світ оглядає,
Той і серце ваше знає,
І розум лукавий.
Дивітеся ділам його,
Його вічній славі.
Благо тому, кого Господь
Карає між нами;
Не допуска, поки злому
Ізриється яма.
Господь любить свої люде,
Любить, не оставить,
Дожидає, поки правда
Перед ними стане.
Хто б спас мене од лукавих
І діющих злая?
Якби не Бог поміг мені,
То душа б живая
Во тьмі ада потонула,
Проклялась на світі.
Ти, Господи, помагаєш
По землі ходити.
Ти радуєш мою душу
І серце врачуєш;
І пребудет твоя воля,
І твій труд не всує.
Вловлять душу праведничу,
Кров добру осудять.
Мені Господь пристанище,
Заступником буде
І воздасть їм за діла їх
Кроваві, лукаві,
Погубить їх, і їх слава
Стане їм в неславу.

132

Чи є що краще, лучче в світі,
Як укупі жити,
З братом добрим добро певне
Познать, не ділити
Яко миро добровонне
З голови честної
На бороду Аароню
Спадає росою
І на шитії омети
Ризи дорогії;
Або роси єрмонськії
На святії гори
Високії сіонськії
Спадають і творять
Добро тварям земнородним,
І землі, і людям,—
Отак братів благих своїх
Господь не забуде,
Воцариться в дому тихих,
В сем'ї тій великій,
І пошле їм добру долю
Од віка до віка.

136

На ріках круг Вавілона,
Під вербами, в полі,
Сиділи ми і плакали
В далекій неволі;
І на вербах повішали
Органи глухії,
І нам стали сміятися
Едомляне злії:
«Розкажіть нам пісню вашу,
Може, й ми заплачем.
Або нашу заспівайте,
Невольники наші».
Якої ж ми заспіваєм?
На чужому полі
Не співають веселої
В далекій неволі.
І коли тебе забуду,
Ієрусалиме,
Забвен буду, покинутий,
Рабом на чужині.
І язик мій оніміє,
Висохне лукавий,
Як забуде пом'янути
Тебе, наша славо!
І Господь наш вас пом'яне,
Едомськії діти,
Як кричали ви: «Руйнуйте,
Руйнуйте, паліте
Єрусалим!..» Вавілоня
Дщере окаянна!
Блаженний той, хто заплатить
За твої кайдани!
Блажен, блажен! Тебе, злая,
В радості застане
І розіб'є дітей твоїх
О холодний камінь!

149

Псалом новий Господові
І новую славу
Воспоєм честнйм собором,
Серцем нелукавим;
Во псалтирі і тимпані
Воспоєм благая,
Яко Бог кара неправих,
Правим помагає.
Преподобнії во славі
І на тихих ложах
Радуються, славословлять,
Хвалять ім'я Боже;
І мечі в руках їх добрі,
Гострі обоюду,
На отмщеніє язикам
І в науку людям.
Окують царей неситих
В залізнії пута,
І їх, славних, оковами
Ручними скрутять,
І осудять губителей
Судом своїм правим,
І вовіки стане слава,
Преподобним слава.

19 декабря 1845,
Вьюниіца


Скільки літ i весен храм стояв зруйнований
I благав мовчазно: «Поможіть...!
А сьогодні він заквітчаний, оновлений,
Підіймає бані у блакить.

Якби мури вміли розказати,
То, напевно, б нам повідали сповна,
Як вціліли..., не вдалось їx зруйнувати,
I та сповідь була б не одна...

Скількох бачили, скількох приймали,
То, раділи – йдучи під вінець!
Немовлят в життя благословляли,
I відспівували спокій під кінець...

Ця земля свята – Тараса пам'ятає,
Що не раз у мicтi гостював.
I про панахиду ту останню кожен знає,
Як поета увесь Ніжин проводжав...

Ліцеїсти підхопили домовину,
Заквітчали той останній, кревний шлях,
В ту печальну мить, в оту хвилину,
Прах поета несли на руках...

Відспівали... I понесли далі,
Дзвони линули над Ніжином – ген-ген...
I ypочi, й зіткані з печалі,
Ви прислухайтесь, їx чути i тепер...

Вони кличуть: “Відродимо душі!”
I благають храм добудувать,
Ніжинці, тож помовчімо в тиші,
Навчимо ж нащадків святість шанувать!

10.06.2011 р.
Н.М.Примушко
Завідуюча ДНЗ №13, освітньо-виховного центру Софії Русової,
відмінник ocвіти України

© 2011-2012 Сайт прихожан Спасо-Преображенського храму міста Ніжина (Тарасова церква)